Проповідь в неділю 17-ту, зцілення дочки хананеянки

Хананеянка, яка приступила до Христа благаючи Його зцілити її біснувату дочку, язичниця, в час, коли євреї, єдині, хто вірив в Бога Єдиного, не спілкувалися з поганами, цуралися їх. І ось ця жінка підходить до Христа: це ВЖЕ говорить про те, що вона в Ньому побачила щось, чого вона не бачила в інших, що вона відчула щось у Ньому: чуттям, серцем вловила щось, що вселило їй довіру і зняло з неї страх, що вона буде прогнана.

І вона звернулася до Нього зі словами, які ми знаходимо також в Євангелії від Марка на устах сліпого Вартимея: Ісусе, сину Давидів! .. Це вже - сповідь віри: звичайно, не у Христа, як Сина Божого, але в Христа, як народженого від царственної гілки Давида, з якої має народитися Спаситель світу: Ісус, сину Давида, помилуй мою дочку! Вона біснується...

А Христос іде Своїм шляхом, мовчки, не озиваючись на її крик. І учні звертаються до Нього: "Відпусти її, - бо вона нас переслідує цим криком надії і відчаю... "Відпусти її" не означає "прожени": це означає: Невже Ти не пошкодуєш? Вона ж теж людина - чи ні? Або нам цуратися таких? Хіба людське горе в поган не таке болісне, як і в нас? Відпусти її з миром...

І Христос каже: "Я не посланий до всіх - Я посланий до загиблих овець ізраїльського дому..." Хананеянка ж відповідає: "Господи! Допоможи..." Вона не відповідає на Його зауваження, що Він не до неї посланий; вона просто вірить, що Він її пошкодує; вона не сперечається; вона не стверджує: Як же так, - я теж людина! - Ні, вона просто вірить... І Христос випробовує її віру ще раз; Він цю віру, звичайно, знав; і хананеянка знала Його прозріння; але учням, ймовірно, треба було виміряти глибину віри, на яку здатний язичник. Він їй каже: "Недобре відняти хліб від дітей і віддати псам..." Ці слова здаються такими жорстокими і нещадними; нам здається, що їх можна зрозуміти, якщо уявити собі Спасителя, який опустив свій погляд - уважний, вдумливий, жалісливий погляд — до піднятих очей цієї жінки; вона чула ці слова — як вона чула й інші жорсткі слова — але вона чула їх, і одночасно бачила лик Божественної Любові, звернений до неї. І вона відповідає немов з посмішкою: "Та ні, Господи! Адже і собаки живляться від кришок, які падають зі столу їхніх господарів". Це можна сказати тільки з глибини віри та з свідомості, що жорстокі слова не виходять з черствого серця.

І Спаситель тут, як в інших випадках, на віру відгукується любов'ю і Своєю владою цілити, милувати і спасати: "Жінко! Твоя віра велика! Хай буде тобі за бажанням твоїм". І тієї години її дочка видужала. Тут ми бачимо ще раз, що немає межі Божому співчуттю, що Він не ділить людей на віруючих і невіруючих, на своїх і чужих: для Нього чужих немає — УСІ СВОЇ; але разом з цим Він і очікує і вимагає від нас не легковір'я, а істинної віри, готовності довіритися Богові й готовності пробитись до Бога криком, благанням, вірою. І цьому ми повинні навчитися від хананеянки. Амінь.